Friday, 26 August 2016

Славослов’я тіням



Дзюньїтіро Танідзакі




Славослов’я тіням


Переклав з японської
Ігор Дубінський
— 2016 —


Будівництво по старосвітньому
До яких хитрувань доводиться вдаватися в наші дні тому, хто задумає будувати в звичаєвому, суто японському, дусі, щоб розвести провідню, газові й водогінні рури й доладно сполучити приєднуване до них устаткування з японським інтер'єром, здогадається навіть той, хто сам не будував; досить завітати до гостьових покоїв будинку побачень, ресторації чи пансіону в японському стилі «рьокан». Залишмо прилюбним до чаювального чину оригіналам порядкувати в очеретяних хижах десь по сільських закутнях: вони живуть задля самих себе й залюбки легковажать здобутками науки й культури. Але хто мусить сяк-так утримувати родину в місті, не дозволить собі пожертвувати доконечними в сучасному побуті нагрівачами, світильниками й сантехнікою заради японського стилю. Але завзято придумуватиме, як одне з одним сполучити: телефон причепить зі споду сходового маршу, в закуті коридору чи деінде, аби тільки не муляв очі; замість вішати дроти над двором — прокладе кабель під землею; вимикач у кімнаті сховає в стінну шафу чи під навісну полицю, а шнур світильника замаскує ширмою. Та непогамовні потуги часто виливаються в те, що обстава стає натягнута й вимушена.
Наше око до такої міри призвичаїлося до електричного освітлення, що пласкуватий абажур з молочного скла, з-під якого безсоромно стирчить лампочка, видається в своїй простоті природнішим, і вже точно доречнішим за недолугі спроби її сховати. А коли, скажімо, милуєшся вечірнім краєвидом крізь вікно потяга й бачиш, як по селянських хатах під очеретяними дахами крізь затягнуті напівпрозорим папером розсувні двері-сьодзі зблискують саме такі старомодні абажури, в цьому є певний шарм.
Інша річ — вентилятори. Ні їхній вигляд, ані гугіт аж ніяк не пасують до японського помешкання. Здавалося б, не подобається тобі вентилятор — не став. Але так розпоряджатися можна вдома, а не там, де шукаєш зиску, особливо коли надходить літо. Мій приятель, власник закладу під назвою Кайракуен, що значить «Сад повселюдних утіх», поборник звичаєвості, не зносив вентиляторів і роками не ставив їх у гостьових покоях — за що його й картали щоліта клієнти. І врешті, переломивши власну натуру, він таки повстановлював вентилятори.
Чого далеко ходити: у щось таке встряг я сам, коли кілька років тому затіяв будуватися, хоч вочевидь не міг того собі дозволити. Раз по раз я загрузав у деталях інтер'єру та обладнання. От, скажімо, розсувні двері-сьодзі. Сама думка про те, щоб їх засклити, наводить на традиціоналіста жах. Але, якщо бути послідовним до кінця й затягти їх папером, узимку звідти тягтиме холодом, а світла в приміщенні бракуватиме будь-якої пори. З відчаю я вирішив іззовні вставити скло, а зсередини наклеїти папір. Звісно, знадобилися подвійні рами, що коштували цілий статок. Але справа не була варта заходу: ззовні бачилися звичайні скляні двері, зсередини ж папір, підсвічений крізь скло, позбувся питомої м’якості справжніх сьодзі й уже не тішив око. Тут мені сяйнуло, на жаль, запізно, що таки краще було засклити, й годі. З інших потішатися просто, а коли щось робиш сам, важко додуматися до чогось у цьому дусі заздалегідь, аж поки не нарвався.
Останнім часом у продажу не бракує електричних світильників, допасованих до японських інтер'єрів, у формі переносних ліхтарів «тьотін», стоячих «андон» — чотири- та восьмикутних, шандалів тощо. Але серед цього розмаю я не вподобав нічого, тож познаходив у ятках зі старовизною гасові лампи й ліхтарі до носіння на обаполах і поставляв у них лампочки.
Чи не найбільше клопоту було з опаленням. Адже до японської оселі не пасує жоден із сучасних обігрівачів. Газова піч гуде; якщо не вивести димар, учадієш; електричні ж позбавлені цих недоліків, але так само неоковирні. Можна було б розставити по стінних шафах електронагрівачі на кшталт трамвайних, що дмуть теплим повітрям. Та хіба це зима й хіба це посиденьки в родинному колі, як не жевріє жар у «родинному вогнищі»! Удосталь насушивши голову, я вирішив улаштувати в підлозі заглиблення, на кшталт сільських хат, і вставити електричну жаровню: і кімнату зігріє, й окріп скип'ятити можна; жаровню я знайшов, от тільки невдовзі виявилося, що рахунки за електрику злетіли до небес.
За вдалим розв'язком ламиголовки з опалюванням надійшла черга ванної кімнати та вбиральні. Мій приятель з «Кайракуена» не переносив кахлів, тож облицював деревом у ванній кімнаті для гостей навіть лави для миття й підлогу навколо стоку. Звісно, плитка стала б куди дешевше, але її сяяння звело б нанівець весь світловий ефект ванної кімнати, де стелю, підпорки й стіни за японським звичаєм обшито деревиною. З новизни різниця не така вже й очевидна, але з роками обшивка стін і підпорок тьмавіє, на ній виразніше проступає текстура, а кахлі й далі щеряться недоречним вилиском.
Гаразд, у ванній ще можна поступитися зручністю на користь традиціям. А от справжній клопіт починається, коли обладнуєш вбиральню.

У храмах Кіото й Нари
Щоразу, коли в одному з храмів Кіото чи Нари я потрапляю до старосвітньої вбиральні, тьмавої й бездоганно чистої, вкотре подивляю довершеність японської архітектури. Краще від вбиральні пристосовані до душевного спочинку хіба що кімнати для чаювального чину. Несила описати відчуття, коли, віддалившись від головної зали в пропахлий листям і мохом затінок дерев чи просто в дальній кінець коридору, присядеш навпочіпки в напівсвітлі й поринеш у задуму, задивившись на яскраві прямокутники сьодзі чи на сад на подвір'ї, коли стулки сьодзі розсунуті.
Нацуме Сосекі, начебто, сказав, що ранкові походи до вітру стали для нього джерелом своєрідної втіхи, й хоч сам він називав її фізіологічною, запевне, повною мірою відчути ту благодать можна хіба що в японській вбиральні, коли від життєвої суєти тебе відокремлюють ошатні візерунки деревини на стінах, а перед очима — блакить небес і зелень листя. А ще — і я про це вже казав — для цього конче потрібні притемненість, гранична чистота й тиша, яку дозволяється порушувати хіба що дзижчанню комара.
Як же мені подобається в такій вбиральні дослухатися до шерехтіння дощу! Особливо, якщо це десь у Канто, де роблять вузькі довгі вікна над самою підлогою, так що чуєш зовсім поруч, як краплі, що падають з краю стріхи й з листя дерев, стікають стовпчиком садового ліхтаря чи освіжають мох на ступальних каменях, а тоді всотуються в землю. І де, як не у вбиральні, так гостро дізнаєш чарівності кожної пори року, наслухаючись, як джеркочуть комахи чи цвірінькають пташки, милуючись місяцем уночі; чи ж не так надихалися на нескінченні хайку віршники сивої давнини?
Справді, не буде великим перебільшенням сказати, що з усього доробку японського зодчества вбиральня найчарівніша. Наші предки скрізь знаходили поезію, тож і перетворили місце, якому випадало б бути найбруднішим у помешканні, на вишукане, так що тепер воно викликає лише милі асоціації з чарами природи — як каже прислів'я, «квітами й птахами, вітром і місяцем». Наскільки ж це мудріше й витонченіше, ніж на Заході, де люди втовкмачили собі, буцімто вбиральня настільки нечиста, що її соромно навіть згадувати вголос!
Можна, звісно, прискіпуватися до недоліків японської вбиральні; наприклад, вона зазвичай віддалена від головних покоїв, тож туди не зовсім зручно вибиратися серед ночі, особливо взимку, коли при цьому ризикуєш підхопити застуду. Проте, як казав наш поет Рьокуу Сайто, «Рафінованість — річ холодна», тож краще вже хай у такому місці буде зимно, як на вулиці. А от вбиральні в готелях європейського кшталту з паровим опаленням, навпаки, просто огидні.
Усі шанувальники всучасненого японського стилю в архітектурі погоджуються, що японська вбиральня влаштована в найкращий можливий спосіб; от тільки в пересічному помешканні її важкувато утримувати в чистоті — на відміну від храму, де площ не бракує, а людей небагато, при цьому кожен долучається до прибирання. Як би скрупульозно ми не дотримувалися чистоти, як би не терли скрізь ганчіркою, з часом бруд стає помітний, особливо, коли підлогу вимощено дошками або вистелено солом'яними матами-татамі. Отож, дбаючи про гігієну та звільнення від тягаря домашньої роботи, ми вирішуємо обклеїти вбиральню кахлем і встановити унітаз із бачком, геть пориваючи при цьому з «рафінованістю» та «чарами природи». В оточенні білого полиску годі й сподіватися, що твоя душа пройметься милою Нацуме Сосекі «фізіологічною втіхою».
Безперечно, коли кожен куток сяє білиною, це просто втілення чистоти; от тільки чи варто аж так натискати на це в місці, призначеному для тілесних нужд? Ми захоплюємося гладенькою шкірою красуні, що не заважає мати за непристойне, коли вона виставляє на загальний огляд ноги й сідниці; ось і тут гола яскравість непристойна, бо випинаючи те, що на виду, вона навпаки, наштовхує на те, що приховано. Наскільки ж доречніше приглушене освітлення, в якому не так впадає в очі межа між чистим і нечистим!
Міркуючи отак, я вирішив у своєму новому будинку відмовитися в санвузлі лише від кахлів, а решту зробити за вимогами сучасності. Я замовив дощату підлогу з камфорного дерева, в суто японському дусі, але далі на мене чекала засідка — сантехніка. Загальновідомо, що її роблять з білого фаянсу, а рукоятки й решту деталей — з блискучого металу. Я б, звісно, волів дерев'яне начиння — як для чоловіків, так і для жінок. Найкращі вироби з дерева під чорним лаком; та й без покриття деревина з часом темнішає, на ній промальовується текстура, й це не лише чарує око, а й навдивовижу гоїть нерви. Ідеал тут — дерев'яний пісуар у формі квітки іпомеї, куди підсипають глицю криптомерії: це не лише радує око, але й глушить звук. Аж такого розкошества я собі дозволити не міг, та сподівався, що, принаймні, хтось виготовить начиння на мій смак і пристосує зливальні механізми. Та ба! За замовлення заправили такі гроші, що довелося відмовитися й від цієї затії. І весь час мені свербіла одна думка: авжеж, нехтувати досягненнями сучасної цивілізації — світильниками, нагрівачами, сантехнікою — не слід, але що заважало проектувати їх, бодай трохи зважаючи на наші звичаї та смаки?

Електрифіковані ліхтарі
Останнім часом популярні електричні світильники в формі паперових ліхтарів-андон; можливо, тому, що ми пригадали майже забуту гру слів, ніби в «яваракамі» — м’якість чи «ататакамі» — теплота чується «камі» — папір, тож і вирішили, що папір краще за скло пасує до японської оселі. Шкода тільки, що в продажу так і не з’явилися доладні нагрівачі чи сантехніка. Навряд чи знайдеться кращий спосіб опалення за мій винахід — електричну жаровню в заглибині в підлозі; проте чомусь ніхто не поспішає запускати подібне просте пристосування в серію (у крамницях є малопотужні електричні грілки-хібаті, але вони, як і звичайні, тобто вугільні, хібаті не надаються до опалювання приміщень): у продажу — самі неоковирні електронагрівачі західного штибу.
Чимало людей мають за схибнутих тих, хто приділяє аж надто багато уваги стилю одягу, страв чи оселі. Справді, каже поспільство, аби житло убезпечувало від стужі, а їжа — від голоду; хто б переймався їхнім виглядом! І правда, аскет може обходитися майже зовсім без їжі; втім, як писав Сайґьо, «а сьогодні випав сніг — він одразу і застиг»; тож як при такій нагоді трапиться нагрівач, він мерщій кинеться до цього блага цивілізації, не зважаючи, стильне воно, чи не дуже.
Що більше я про таке думаю, то частіше мене відвідує невідв’язна думка: якого кшталту могло б набути наше сьогодення, якби науку на Сході розвивали без огляду на Захід? Якби, наприклад, ми мали власні фізику й хімію, а на цьому підмур’ї розвивали б інженерні науки й техніку в питомий для нас спосіб, то машинерія, приладдя, ба навіть медикаменти були б куди краще допасовані до нашої національної вдачі. Хтозна, може й сама фізика, сама хімія відрізнялися б від західних на рівні основних засад, і ми цілком не так, як учимо зараз, тлумачили б властивості й поведінку світла, електромагнітного поля, атомів. Я, звісно, лише розумую так знічев’я, бо не знавець точних наук; та якби ми бодай у розробках ужиткових предметів не озиралися на інших, то, певно, і повсякденні їжа, одяг і житло, а за ними — державне керування, релігія, мистецтво, підприємництво набули б цілковито інших форм. Можна залюбки уявити, який незалежний всесвіт відкрився б у нас на Сході.
Найпростіший приклад: нещодавно я написав статтю для «Альманаху красного письменства» про відмінності самописки, яку в нас звуть «вічним пензлем», від звичайного пензля до писання; був би таки пензель, а не «вічне перо», якби самописку винайшли китайці чи японці. Та й замість синього чорнило було б насправді чорне, точніше, була б туш, а вже спосіб подати її з резервуару якось би знайшовся. І папір тоді зручніше було б використовувати не західний. Спосіб масово продукувати щось на кшталт японського паперу «васі» теж би, поза сумнівом, винайшли. Якби папір, туш і самописки розвивалися отак, авторучки й чорнило не були б аж так поширені, відповідно, не з’явилися б химерні пропозиції перевести японську мову на латинку, а красному писанню ієрогліфами й абеткою «кана» й далі не бракувало б прихильців. Скажу більше: може, й наша думка та письменство не мавпували б західні, а відкривали нові обрії у власний спосіб. Подумати лише, що така дрібниця, як письмове приладдя, могла б усе змінити не те що істотно, а до повного невпізнання!

Письменницькі фантазії
Знаю, все це — лише мої письменницькі фантазії: сьогодення надійшло безповоротно, що зроблено, того не переробиш. Авжеж, я хочу нездійсненного, а бурчу через власну погану вдачу; але хай там яка в мене вдача, а що поганого в тому, щоб трохи замислитися, чому ж ми пасемо задніх стосовно Заходу?
Сказати найкоротше, Захід розвивався до теперішнього рівня поступово, ми ж зіткнулися з потужнішою цивілізацією й мусили під її тиском збочити з дороги, якою крокували тисячі років, на іншу, де чигали нескінченні завади й невигоди. Щоправда, якби нам дали спокій, ми жили б зараз майже так само, як наші предки п’ятсот років тому. Подивіться на селян десь у Китаї чи Індії — їхній триб життя не надто змінився з часів Конфуція чи Будди. Зате поступ ішов би винятково в зручному для нас напрямку. І при всій його сповільненості, надійшов би день, коли замість запозичених трамваїв, літаків чи радіоприймачів ми б винайшли власні, зручні саме для нас, бо породжені в нашій культурі.
Навіть зараз, коли кінематограф іще дуже недосконалий, різницю в колористиці й світлотіні американських, французьких і німецьких фільмів неможливо не зауважити. Навіть побудова мізансцен, не кажучи вже про гру акторів чи роботу сценаристів, виказують відмінності, зумовлені національним характером. Якщо так виходить у тих, хто користується однаковими апаратурою, реактивами й плівкою, наскільки ж краще фототехніка, якби вона була в нас власна, відповідала особливостям нашої зовнішності, кольору шкіри, клімату, природи!
Якби звукозапис і радіо винайшли японці, наскільки чистіше відтворювалися б познаки наших голосів і музики! Наша традиційна музика стримана й почуттєва; відтворювана через підсилювачі й гучномовці, вона втрачає добру половину чарівності. І декламувати ми воліємо впівголоса, наші мовці небагатослівні, зате чимало важить мистецтво паузи — від якої механічне звуковідтворення не залишає нічогісінько.
Отак, наслідуючи, віддаємо ми власне мистецтво на поталу машинам. Люди з Заходу повинаходили ці машини для себе, тож зрозуміло, що вони надаються добре й до західного мистецтва. А ми знову на шкоду собі плентаємося в хвості.

Папір
Папір, як відомо, винахід китайський. На відміну від західного паперу, який бачиться річчю суто вжитковою й не збуджує в нас жодних почуттів, текстура китайського та японського паперу зігріває й заспокоює. Навіть білий колір західного паперу зовсім не той, що в імпозантному цупкому «хосьо» чи тоненькому рисовому «тосі». Західний папір відбиває світло поверхнею, а наш всотує проміння в обєм, неначе пухнастий перший сніг. На дотик наш папір ніжний, а як згинаєш чи складаєш, не шарудить; крізь пучки вливається втіха й спокій, наче торкаєшся листка з дерева.
У блискучих предметах ми вбачаємо якусь незлагоду. На Заході столове приладдя роблять зі срібла, сталі, нікелевих сплавів та глянсують усе до блиску, а нам сяєво не до вподоби. У нас теж роблять чайники, келихи, чарочки для саке зі срібла, от тільки їх не полірують. Нас тішить, коли з часом срібна річ втрачає полиск і набуває тьмавого нальоту старовини, тож коли раптом у якомусь домі недосвідчена служниця її відполірує, наганяю від господарів не уникнути.
Останнім часом у китайських рестораціях з'явився олов'яний посуд; припускаю, самим китайцям подобається те, що він вкритий патиною. Це не новеньке начиння, яке не відрізнити на вигляд від алюмінієвого: китайці не схильні користуватися тим, на чому нема ознак старовини — таких принадливих. Що більше списує час поверхню, що більше вона темнішає, то доречнішою вважається річ. Потрапивши до рук китайців, посуд із легковажного лискучого олова набуває значності, вагомості, приглушеності, притаманних, скажімо, кераміці.
З коштовного каміння китайці найбільше полюбляють нефрит — чи не тому, що їх чарує, як дивовижно він притуманений, наче на поверхню сотні років щось осідало з повітря, а в об’ємі згустилися промені світла. Йому бракує веселкових кольорів рубіну й смарагду чи мерехтіння діаманту, але хмуристий нефрит видається нам питомо китайським, ми відчуваємо в його мутнуватості сконцентровану незглибиму суть предковічної китайської культури й уже без подиву погоджуємося з тим, що китайцям смакують саме такі колір і будова. Так само з кольоровими каменями: останнім часом їх чимало завозять із Чилі, але від японських їх відрізняє надмірна чистота й прозорість. Натомість кольорові камені, що їх із давніх-давен видобувають у нас поблизу міста Косю, хоч також прозорі, але в масі туманяться й набувають соліднішого вигляду; за найкращий же в нас вважається кварц-волохатик з непрозорими прожилками.
Навіть скло може бути подібне до нефриту чи агату: саме таке найславетніше китайське скло років Цяньлун. Склоробство відоме на Сході віддавна, але, на відміну від Заходу, воно не зазнало поступу; натомість, висот сягнуло виробництво порцеляни — вочевидь через те, що вона краще пасує до національного характеру. Не твердитиму, ніби все яскраве нам відразне, але перевагу ми надаємо матовій, а не лискучій поверхні. Хоч би йшлося про природні камені, хоч би про вироби, яскравість має бути притуманена неначе патиною віків.
Власне, я кажу «патина», але то може бути просто заяложеність. Ми вживаємо суто японське слово «наре» — звичність, або слово китайського походження «сютаку» — замащеність, у переносному значенні, коли говоримо про річ, яку за довгі роки вистигли потримати й покрутити в руках незчисленні люди, добряче при цьому зашмарувавши пальцями. Ось звідки береться та патина — з заношеності.
Виходить на те, що рафінованість — річ не лише холодна, а й трохи занечищена. Безперечно, в тому, що тішить нас як вишукане, є одробина нечистоти й антигігієни. Як не сумно зізнаватися, але, на відміну від Заходу, де люди виставляють бруд на світло й викорінюють дощенту, на Сході його ретельно зберігають, ба навіть естетизують. Відповідно, нам подобається, коли предмет занечищений людьми, закіптявілий, попсований негодою, або його колір чи лоск нагадують про довгу історію; а життя серед таких речей і в таких домівках у химерний спосіб тішить нам серце й заспокоює нерви.
Мені завжди думалося, що японцям було б краще, якби стіни в лікарнях і халати лікарів не були аж такі сліпучо-білі, а хірургічні інструменти не блищали, якби все трохи приглушити й пом’якшити. Наскільки було б спокійніше хворим лікуватися, лежачи на татамі в японських будівлях, де стіни мають піщаний колір! Нам не подобається відвідувати дантистів, перш за все, через джеркотання бормашини, але не в останню чергу — через надмір блиску скла й металу.
Свого часу я страждав на нервове виснаження, й коли мене спробували вмовити піти до стоматолога, зваблюючи тим, що він тільки-но повернувся з Америки та обладнав свій кабінет у найсучасніший спосіб, мені аж волосся стало дуба. А от до підтоптаного лікаря, який приймав хворих у старомодному японському будиночку, неначе на селі чи в містечку, я вибрався залюбки. Звісно, допотопне устаткування спричиняє пацієнтам більше неприємностей. Але знов-таки, якби сучасну медтехніку розробляли японці, то й техніка, й лікарське приладдя краще пасували б до японського інтер’єру. Це ще один приклад того, як не на користь собі ми тягнемося в кільватері.

«Варандзія»
Не найменшою з принад славетної кіотоської ресторації «Варандзія» було те, що кабінети там освітлювали не електрикою, а, як і триста років тому, свічками; я довго там не бував, а коли цієї весни зазирнув, зненацька виявив електричні світильники — хоч і у вигляді звичаєвих ліхтарів «андон». На запитання, коли вони з’явилися, мені відповіли, що торік. Мовляв, чимало вельмишановних гостей скаржилися, що при свічках надто темно, тож урешті довелося провести електрику; а як хтось воліє по старосвітському, приносять свічники. Почувши таке, я зрадів і собі попросив свічник. І напрочуд виразно побачив, — а чи не вперше усвідомив — як у непевному світлі свічок розкривається краса японських лакованих виробів! Кабінет у «Варандзії» трохи більший за сім квадратних метрів — з невеличку кімнату для чаювального чину; в електричному світлі, навіть якщо під лампи перероблено ліхтарі «андон», чорно-лискучі стеля й підпорки ніші-токонома́ здаються зовсім темні. Аж ось запалили свічки й вимкнули електрику. Світла стало менше, в миготливому полум’ї захиталися тіні, а я не міг відвести очей від столика та чашок, вчарований, як ніколи досі, в’язкою глибиною та об’ємністю лаку.
Не випадково наші предки винайшли чорний лак «урусі» і так полюбляли оздоблені ним речі. Як запевняє мій приятель з Індії Сабгарвал, в них і досі їсти на глиняному посуді вважають за негідне й надають перевагу лакованому дерев’яному. Натомість у нас, якщо йдеться про посуд не для чаювального чину й не для урочистостей, геть усе з кераміки, крім, хіба що, таць і супових чашок. Лакованим же дерев’яним посудом легковажать як посполитим — але чи не через те, що користуються ним при яскравому освітленні? А насправді передумова принадливості лаку — то темрява! У наші дні з’явився навіть білий лак. Але давні майстри визнавали лише чорний, брунатний та червоний кольори, що напластовували темряву — ще б пак, навколо ж було тьмаво!
Лискуча скринька для сувоїв, столик чи поличка з розписом золотим чи срібним набризком «макіе» не тішать погляд і видаються крикливими, ба навіть вульгарними; але коли замість променистого сонця чи сліпучої лампи цяточка свічки, коли пустка обіч забарвлена пітьмою в чорне, вульгарність тоне, а витвір майстра набуває смаку й солідності. Вочевидь, давні майстри розпису макіе творили свої роботи для напівтемних горниць, чудово розуміючи, як діятиме скупе освітлення; розсипали щедро золоті блискітки, знаючи, що, темне лакове тло приглушуватиме відбите світло. Оздоблене золотом вироби макіе в жодному разі не варто виставляти під яскраве освітлення: вони розраховані на примхливе світло, що вихоплює з темряви фрагмент по фрагменті, приховуючи розкішні квітчасті візерунки; в цьому й полягає їхня незбагненна пишнота.
Коли в напівтемному тихому покої, відбиваючи мерехтливий вогник, раз-по-раз зблискує лак, відчуваєш немовби подих вітерцю й поринаєш у глибоку задуму. Якби у виповненому тінями просторі не було лакованих витворів, примарний світ непевного сяєва свічок чи гасових ламп, де ніч пульсує мерехтінням вогників, втратив би чимало зі своєї чарівності. А так — немовби струмить по матах підлоги в’юнкими потічками й зливається калюжками вода, світло одного-єдиного вогника там і тут витягується нитками, завивається, дробиться — то сама ніч тче з нього візерунки макіе.
Власне, нічого поганого в керамічному посуді нема — проте тінь, на відміну від лакованого, йому не притаманна, тож бракує й об’ємності. Кераміка на дотик важка й холодна, вона швидко відводить тепло, що не найкраще для гарячого, до того ж дзвякає; натомість, лаковане дерево легке й ніжне, а відчутних звуків не видає. Про мене, найкраще відчуття — коли я беру до рук повну супову чашку й відчуваю в долонях важке тепло. Неначе на руках опинилося ніжне тільце новонародженого. Дерев’яні супові чашки не вийшли з ужитку неспроста: їм притаманні певні властивості, яких кераміка не має. Перш за все, коли знімаєш кришку з керамічної чашки, одразу бачиш, що і якого кольору всередині. Коли ж, знявши кришку, несеш до вуст дерев’яну чашку, те, що безшумно криється в темній глибині, невіддільне за кольором від самої чашки, створює побіжне, але сильне враження. Що саме там, у темряві, не розібрати, але рука відчуває поколисування, на крайці чашки осідають краплі від пари, яка несе аромат супу, й можна неквапом насолодитися ним, перш ніж до рота потрапить бодай ковток. Хіба ж можна порівняти відчуття в цю мить з тим, коли суп на західний триб подають у пласкій бежевій тарілці! Наш спосіб несе в собі щось незглибиме, сказати б, дух учення дзен.

Супова чашка
Коли я тримаю перед собою супову чашку, вона бринить — слабо, але пронизливо, немов неподалік літає комар, і дослухаючись у передчутті смаку страви, я почуваюся на грані просвітлення-самадгі. Мабуть, це схоже на те, що звідав майстерник чаювального чину, коли під булькіт окропу в казанку полинув душею слухати пісню вітру серед казкових сосен Оное.
Кажуть, японські страви краще надаються до споглядання, ніж до поїдання; скажу більше, не просто до споглядання, а до медитації. А найкраще — коли до цього долучаються миготіння полум’я свічки й беззвучна музика лакованого начиння. Нацуме Сосекі у «Трав’яній подушці» зносив хвалу вицвіло-чорному кольорові квасолевої пастили «йокан»; чи ж не найкраще надається такий колір до роздуми? Нефритова захмарена напівпрозорість сонно відсвічує, немовби сонячне світло всоталося вглиб; таких незглибимих і мудрованих кольорів годі шукати в західних солодощах. Які ж проти неї посполиті й плиткі вершкові лагоминки! Коли ж пастила «йокан» у лакованій шкатулочці, всередині якої колір майже неможливо розрізнити, вона ще більше схиляє до медитації. Береш до вуст прохолодну й гладеньку масу, й неначе темрява в покої навколо тебе топиться на язику, так що невибагливий смак зненацька набуває глибоких відтінків.
Гадаю, в будь-якій країні дбають про гармонію забарвлення страв, посуду, ба навіть стін: от і японська пожива, подана на сліпучо-білій порцеляні в яскраво освітленому приміщенні, збуджує апетит удвічі менше, ніж могла б. Взяти хоч суп із червоної бобової пасти «місо», нашу повсякденну поживу: вочевидь, його колір прийшов до нас із тьмавих домівок минувшини. Якось мене запросили на чаювальний чин, де на початку подали суп із місо, достеменно такий самий брунатно-червоний, що його я їв без жодних церегелів — от тільки в чорній лаковій чашці й під непевним мерехтінням свічки він раптом здався не лише глибшим на колір, але й куди привабливішим на смак. Те саме стосується соєвого соусу: скрізь від Кіото до Осаки до шматочків сирої риби «сасімі», маринованих овочів та зелені подають насичений соус сорту «тамарі» — і як же розкішна ця густа лискуча рідина в напівсвітлі! Навіть страви в світлій гамі кольорів — біле місо, соєвий сир «тофу», тушкована терта риба «камабоко», підливка з ямсу «тороро-дзіро», біла риба — в занадто освітленому інтер’єрі блякнуть.
Ну й, звісно, рис: у лискучому чорно-лаковому шапличку та в слабо освітленому місці він і вабить погляд, і дражнить апетит. Єдиним порухом знято кришку — й ось уже в чорній посудині парує й пашить свіжозварений білосніжний рис: зернинка до зернинки виблискують, неначе перли, й кожен японець усіма фібрами душі проймається цим клейнодом. Отак розумуючи, ми доходимо висновку, що наше куховарство ґрунтується на тіні й нерозривно пов’язане з темрявою.

Про архітектуру
Я зовсім не знаюся на архітектурі, проте розумію, коли на Заході принаду готичного собору вбачають, зокрема, в тому, що дах у нього стримить у небо в формі гострого високого шпиля. У нас в Японії, навпаки, храмова будівля — то, найперше, розлогий черепичний дах, а решта споруджена в глибокій і щільній тіні під його накриттям. Не тільки в храмах, а й у палацах, і в хатах бачиш дах, хай він критий черепицею чи тростиною. Під сподом же — суцільний смерк. І це не залежить від пори дня: навіть у полудень під дахом темно, як у печері, ні ґанку, ні розсувних дверей, ні підпорок, ні стін майже не видно. У цьому сходяться величні кіотоські храми Мудрого благодіяння, Тіоньїн, чи Великої обітниці Будди, Хонґандзі, й посполиті хати в глушині: якщо порівняти в старовинних будівлях дах над стріхою й дім під стріхою, принаймні, на око видасться, ніби дах масивніший, вищий і більший за площею. Будуючи собі оселю, ми перш за все криємо дах — прикриваємо, мов парасолькою, ділянку від сонця, а далі вже в напівтіні споруджуємо решту.
Звісно, будинки західного штибу теж не без даху, але там сам його вигляд каже, що захищає він, перш за все, не від сонця, а від опадів, і мусить не стільки затінювати, скільки не перешкоджати світлу ззовні проникати досередини. Якщо японський дах — парасолька, то західний — капелюшок. Ба навіть мисливський кашкет: дашок настільки малий, що прикриває хіба що від прямовисного проміння. Вочевидь, розлогі дахи в Японії роблять неспроста — до цього спричинилися й клімат, й наявні будівельні матеріали, і ще багато чого. Скажімо, в нас не використовуються цегла, скло, бетон; через це для захисту від косого дощу дах доводиться опускати якнайнижче. Японці теж воліли б світлі покої тьмавим, але вийшло навпаки. Проте уявлення про красу породжується реальностями побуту, тож наші предки, змушені мешкати в напівтемних оселях, відкрили для себе в тіні красу, а тоді поставили тінь на службу красі. І тепер красу японської оселі цілковито визначають різні ступені густини тіні.
Людей із Заходу вражає примітивність японського інтер’єру, де вони бачать самі попелясті стіни без оздоб; для них це так і є, бо вони неспроможні розгадувати загадки тіней. А нам, ніби мало того, що кімнат майже не досягає пряме сонячне світло, треба спорудити додатковий захист проти нього — галереї з розсувними стінами чи ґанки, але обов’язково під дахом. Світло знадвору може хіба що просочуватися досередини крізь напівпрозорий папір сьодзі. І його розсіяні промені — важливий складник естетики нашого інтер’єру. Ми вмисне надаємо стінам нейтрального пісочного кольору в розрахунку на безсиле, сумне, непевне світло, що досягатиме тих стін мирно й спокійно. Комору, кухню, коридор можна фарбувати яскраво, але в горницях стіни майже скрізь пісочного кольору й матові. Бо блиск зруйнував би ефект м’якості й невиразності, породжуваний непевним освітленням. Сутінкова поверхня стін вбирає недолуге проміння ззовні, щоб воно бодай ще трохи пожило й порадувало нам око делікатним півсвітлом. Півсвітло, а точніше, півтінь стін для нас краща від усіх оздоб і ніколи нам не набридає. Й природно, щоб не зруйнувати це півсвітло пісочних стін, ми фарбуємо їх лише в нейтральні кольори, які, хоч і відрізняються від кімнати до кімнати, але дуже, дуже незначно. Правильніше сказати, різняться не кольори, а густина того самого тону, причому настільки слабо, що це не впливає на настрій. Ці ледь помітні варіації кольору стін визначають різницю в кольорах тіней у кімнатах.
В японському інтер’єрі є елемент, який зветься «токонома́». Це ніша в стіні, де зазвичай ставлять композицію з квітів та вішають сувій із картиною чи каліграфічним написом, але й те, й інше не стільки прикрашає кімнату, скільки підкреслює глибину тіні. Ми більше цінимо не сам сувій, а те, якою мірою він пасує до стін токонома, прикрашає її. Не менше за майстерність художника чи каліграфа для нас важить ретельність, із якою підібрано цупкий папір до наклеювання його твору, бо якщо через це порушиться гармонія, знеціниться навіть найвишуканіший сам по собі шедевр. Трапляється й навпаки: не видатні, якщо брати окремо, картина чи каліграфічний напис настільки чудово вписуються до якоїсь чаювальної кімнати, що й робота, й сама кімната раптом набувають виняткової принадливості. Що ж саме в цій пересічній роботі аж так пасувало до кімнати, де її вивісили як готовий сувій? Зазвичай, сполучення кольору паперу, туші, кракелюр на підклейці, причому обов’язково з нальотом старовини. Оцей наліт старовини якраз і є те, що так чудово вписується в інтер’єр кімнати в японському стилі й, зокрема, ніші-токонома.
Хто не бував у славетних храмах Кіото чи Нари й не милувався безцінними сувоями в глибоких нішах кабінетів! Там настільки тьмаво навіть у розпал дня, що годі роздивитися подробиці, тож лише зі слів екскурсовода ми здаємо собі раду, що саме написано майже дощенту вицвілою тушшю чи зображено на картині, запевне, чудовій — і як же досконало сполучаються одне з одним цей бляклий шедевр давніх часів і сутінь токонома! Ба навіть нечіткість не розчаровує, навпаки, складається повне враження, що саме так і має бути. Бо тут і сама картина стає не чим іншим, як однією з «поверхонь», від яких відбивається непевне світло, й відбиватися воно має так само, як від пісочних стін. Ось чому ми так цінуємо сліди часу, патину на наших сувоях; щойно написана робота, навіть тушева або пастельна картина, зруйнує гру тіней у ніші, якщо бодай трохи схибити в добиранні.

Японська горниця
Якщо зіставити японську горницю з картиною в техніці «суміе», сьодзі відповідатимуть найбільш розмитій, а токонома — найгустішій туші. Дивлячись на вишукану нішу-токонома в японській горниці, я щоразу відчуваю захват від того, наскільки майстерно ми, японці, використовуємо світло, а особливо тінь, проникши в усі її таємниці. Адже там нема нічого хитромудрого. Найпростішими з матеріалів — деревом і тинком — облицьовано заглибину в стіні; там є якісь невиразні закутки, куди не сягає світло. Й незважаючи на це, коли ми дивимося за верхню балку, у простір навколо вази до квітів чи під навісну поличку, то хоч і розуміємо, що півтемрява, яка там панує, — звичайнісінька тінь, зроджується незглибиме відчуття, ніби в затіненому просторі панує вічна й незмінна відчуженість від життєвої суєти. Чи ж не в тій безсловесній напівтемряві, яка видається мешканцям Заходу зловісною, криється те, що вони звуть «таємницею Сходу»? Нам і самим траплялося відчувати невиразний холод і страх, коли змалечку ми вдивлялися в недоступні сонцю чайні кімнати чи ніші в кабінетах. То де ж розгадка таємниці?
Залюбки її розкрию: тінь криє в собі чаклунство, якщо ж її вигнати з усіх закутків, де вона замешкала, виявиться, що чарівна ніша-токонома — просто порожнє місце. Геній наших предків саме й полягав у тому, щоб місце, сповнене самою порожнечею, прикрити так, щоб там сам собою виник світ тіні, наділений сокровенним змістом, «юґен», ціннішим від фресок і картин. Прийом, начебто, простий — але аж ніяк не просто втілюваний. Візьмімо хоча б розташування віконець у бічних стінках, ширину балки, висоту над підлогою: неважко здогадатися, що все, навіть недоступне для очей, — то результат ретельного й докладного розрахунку; і навіть знаючи це, в непевному білуватому світлі, що просочується до кабінету крізь папір сьодзі, я раз-по-раз застигав перед токонома, забуваючи про плин часу.
Як неважко здогадатися, у стародавніх кабінетах були вікна, під якими опоряджали місце для читання; через них освітлювалася й ніша. Зараз часто-густо, щоб, навпаки, уникнути прямого освітлення й послабити навіть косе світло, на вікні роблять затягнуті папером сьодзі. Навіть їхньої зовнішньої поверхні пряме світло не сягає, а те, що до неї доходить, холодне й відчужено-сумне. Промінню знадвору, якому вдалося проминути галерею й коридор, уже бракує сили будь-що освітлювати, воно таке безкровне, що може хіба підкреслити блідість паперу сьодзі. Часом я довго стою, втупившись у той папір — білий, але неяскравий — і пригадую розлогі храмові споруди, де горниці настільки далеко від двору, що рештки розсіяного світла завжди однакові — будь-якої пори року, в ясний чи хмарний день, уранці, вдень чи ввечері. Темніші кутки на перетинах поздовжніх і поперечних планок каркасу сьодзі змушують запідозрити, що пил, який на них осідає, непорушно в’ївся в папір. В таку хвилину в непевному, наче вві сні, світлі я розкліпуюся, бо здається, ніби перед очима — імла чи марево, що туманить зір. Слабке біле світло від паперу, безсиле розігнати потемок токонома, немов відскакує від нього, й у мерхлому світі вже годі розрізнити, де світло, де темрява. Коли ви потрапляли до таких приміщень, чи не відчували, що світло, яке їх виповнює, зовсім інше, ніж звичайне, — врочисте й неповсякденне? Чи не огортало вас химерне побоювання втратити відчуття часу й вийти звідти сивим і старим, незчувшись, як пролетіли роки, — жах перед обличчям вічності?

Золоте серед пітьми
Чи не доводилося вам, переходячи посеред просторого будинку з кімнати до кімнати, куди ніколи не зазирає світло ззовні, бачити, як посеред темряви щось зблискує, немов уві сні? То золота оздоба розсувної стінки чи ширми підхопила промінчик, який заблукав знадвору й промкнувся через шерег кімнат. Ніколи золоте не розчулює мене так, як той мізерний сонячний зайчик у пітьмі, схожий на останній промінь сонця, що вже сховалося за обрієм. Ви йдете далі, раз-по-раз обертаючись, щоб поглянути на нього ще, й з кожним разом блиск оздобленого золотом паперу слабшає, а золотава плямка розпливається. І врешті вже не мерехтить, а блідо відсвічує з глибини, наче велетенське обличчя, від якого відлила кров. А часом, навпаки, золотий пилок на лаковій поверхні, який щойно поблискував мерхло й сонно, зненацька засяє здаля так вогнисто, що мимоволі здивуєшся, звідки в пітьмі аж стільки світла.
До речі, завдяки цьому я зрозумів, чому в старовину статуї Будди, ба навіть стіни вельможних осель прикрашали золотом. Сучасні люди, живучи при яскравому освітленні, не розуміють приваб золотого декору. Натомість мешканці напівтемних домівок не лише чарувалися красою золота, а й розумілися на його практичній цінності. Річ у тім, що в домі, де бракує світла, воно править за світлорозсіювач. Тож золотий пилок чи сусальне золото були не просто символом заможності; цілком можливо, що властивість відбивати світло використовували, щоб поліпшити освітлення. На відміну від срібла та інших металів, які швидко тьмяніють, золото зберігало свій полиск і освітлювало помешкання довго — завдяки чому й цінувалося так неймовірно високо.
Я вже писав, що лакові вироби з золотим набризком «макіе» найкраще надаються до споглядання в притемненому приміщенні; можна здогадуватися, що ця сама причина спонукала й стародавніх ткачів щедро вплітати в тканини золоті й срібні нитки. Чи не найкращий приклад — шиті золотом ризи буддійських священиків. Нині в численних храмах у наших містах зали для церемоній, на втіху масі відвідувачів, освітлюють яскраво, так що ті ризи робляться крикливими, й жоден достойник не в силах їх ушляхетнити; треба бути присутнім на чині давнього обряду десь у храмі з довгою історією, щоб зрозуміти, як чудово пасує золоте шитво до зморшкуватої шкіри старого священика, мерехтіння ламп на вівтарі, наскільки посилює воно відчуття піднесеності, при тому, що достеменно як у макіе, чудові візерунки здебільшого ховаються в темряві, й тільки подеколи відсвічують золотою й срібною ниткою.
А ось іще дещо. Здається, — можливо, лише мені — ніщо не пасує до кольору шкіри японців краще за костюми театру Но. На виставах Но мене щоразу зачудовує сполучення притаманного лише японцям червонаво-брунатного кольору шкіри — а актори тут, на відміну від театру Кабукі, білою пудрою не користуються — з цими костюмами, звісна річ, розкішними й щедро оздобленими золотом і сріблом, та масками кольору слонової кістки з ледь помітною жовтизною. А розшите чи гаптоване золотом і сріблом жіноче придворне вбрання «утікі», темно-зелені чи помаранчеві халати «суо», накидки «суйкан», мисливські костюми «каріґіну» чи білосніжні сорочки «косоде» та штани-спідниці «оґуті» бездоганно облямовують і обличчя, й маски. Коли ж актор юний, вони ще більше підкреслюють, яку він має ніжну, гладеньку й лискучу шкіру, привабливу зовсім по іншому, ніж у жінок; тут починаєш розуміти, чому стародавні князі-даймьо тримали при дворі для розваг підлітків.
Визнаймо, що костюми Кабукі, особливо в історичних виставах та танцях-пантомімах, не поступаються пишністю, а за чуттєвою звабливістю, на думку багатьох, навіть переважають убрання театру Но; втім, завсідники обох театрів, можуть з останнім твердженням і не погодитися. У шатах Кабукі і краса, і еротичність впадають у вічі одразу; не знаю, як у старовину, але зараз, коли освітлення сцени в Кабукі перевели на західний лад, надто яскраві кольори видаються вульгарними й невдовзі приїдаються. Гриму це стосується навіть більше, ніж костюмів: грим створює красу, але краса та штучна, й не має чарів природної. Артисти Но, навпаки, не фарбують ні обличчя, ні шию, ні руки. Тож привабливість — це питома риса самого актора, а не обман зору. І зовнішність акторів Но ніколи не розчаровує поза сценою, як трапляється з акторами «оннаґата», що грають жіночі ролі, чи «німайме», першого коханця, з театру Кабукі.
Вражає, наскільки розкішні середньовічні шати можуть ушляхетнювати колір шкіри актора, який, начебто, нічим не відрізняється від першого-ліпшого з нас. Мені якось довелося бачити славетного Івао Конґо в ролі красуні Ян Ґуйфей у драмі Но «Імператор», і я ніколи не забуду краси його рук, що показувалися з широких рукавів. Я переводив погляд з його рук на власні, складені на колінах, і знову на його. І здавав собі справу, що чарівності їм надавали ледь помітні порухи, що йшли від зап’ясть до пальців, своєрідна гра самих пальців; а потім далі губився в здогадах — звідки бралося те сяєво, що начебто йшло з-під шкіри. Адже то руки звичайного японця, нічим не кращі за кольором від моїх власних, складених на колінах. Знову й знову порівнював я руки Конґо на підмостках з власними, й не знаходив різниці. От тільки якими гарними здавалися руки на сцені, й якими посполитими — мої!
Звісно, не в особі Конґо річ. У театрі Но з-під убрання виглядають лише невеличкі ділянки тіла — обличчя, шия, кисті рук, чи й того менше, коли актор у масці, як у ролі Ян Ґуйфей, але й цього вистачає, щоб справити незгладиме враження. В Івао Конґо це знайшло чи не найяскравіше втілення; але руки переважної більшості акторів — руки звичайнісіньких японців — здаються на сцені до запаморочення привабливими, в повсякденному ж одязі це враження зникає. Повторюся, що це стосується не самих молодих і гарних.
Далі, в повсякденному житті нас не ваблять вуста чоловіків; але на підмостках театру Но той темно-червоний колір і вологість випромінюють таку плотську чуттєвість, як жодні підфарбовані помадою жіночі губки. Частково враження зумовлене тим, що під час виконання речитативу «утаї» актор раз-по-раз зволожує губи, але аж ніяк не тільки.
Невинний рум’янець на щоках акторів амплуа «коката» в дитячих ролях теж грає неперевершеною свіжістю. Наскільки я помічав, це враження особливо підкреслює вбрання в зелених тонах, і хоч, природно, рум’янець краще видно на світлій шкірі, в смаглявіших акторів-коката він, як не дивно, здається привабливішим. І справді, якщо подумати, у світлошкірої дитини червоне більш контрастно виділяється на білому — аж занадто на тлі приглушених спокійних кольорів костюмів театру Но; тоді як на темніших щоках рум’янець не проступає аж так виразно, тож обличчя й убрання краще пасують одне до одного. Домірне сполучення блідо-зеленого чи блідо-брунатного одягу й жовтуватої шкіри не дає відвести очей.
Не знаю, чи саме в цій домірності краса, але певен, що, якби в театрі Но замінити освітлення на сучасне, яке це зробили в Кабукі, різкі промені занапастили б її. На щастя, тут мають за неодмінну умову, що підмостки освітлюються слабо, як у давнину, та й будівля театру що старіша, то краща. Вичовгана до блиску підлога, потемнілі від часу лискучі підпорки й дерев’яна облямівка, вічні сутінки підмостків під балками й навісом, де акторів немов прикриває велетенський дзвін, — ось належне місце для театру Но, а в жодному разі не новітні споруди на кшталт актової зали газети «Асахі» чи міської зали зібрань; взяті окремо, вони бездоганні, ось тільки вистави, перенесені до них, втрачають левову частку питомої чарівності.

Темрява на підмостках Но
Завважу, що питома півтемрява театру Но й зроджена з неї краса лише в наші часи бачаться изольованим світом тіней, а в давнину вони були вплетені в повсякденне життя. Адже сутінь підмостків Но — то відображення сутіні тодішніх осель, костюми акторів Но — то подобизна вбрань тодішніх придворних і вельможних князів-даймьо, хіба що перебільшено декорована й кольорова. З цього випливає цікаве спостереження: наскільки ж привабливіші од наших сучасників були пишно вбрані стародавні японці, особливо самурайського стану часів міжусобиць чи доби Момояма! Справді, в театрі Но мужність моїх співвітчизників — квінтесенція краси: які ж величні й урочисті мали бути постаті воїнів, що виходили в давнину на поле битви вбрані в халат «суо», кімоно з гербами «даймон» чи штани й накидку «камісімо», як пасували до кольорів і оздоб їхніх шат потемнілі від вітрів і дощів вилицюваті обличчя! Кожен завсідник Но насолоджується не лише виставою, а й думками про прадавні часи, коли той яскравий світ, що нині побачиш хіба що на підмостках, існував насправді.
Який же фальшивий порівняно з цим театр Кабукі, як мало має він спільного з природною красою! Несила навіть уявити, що стародавні красуні, не кажучи вже про красенів, були схожі на тих, кого ми бачимо тут на сцені. Жінки в театрі Но, зображувані акторами в масках, від реальності далекі, але актор амплуа «оннаґата», який виконує жіночі ролі в Кабукі, взагалі не викликає ні найменшого відчуття реальності. Річ, зокрема, й у тому, що сцена Кабукі яскраво освітлена; можливо, коли сучасних ламп іще не знали, й тому обходилися свічками й ліхтарями, оннаґата більше нагадували живих жінок. Навряд чи їхні наступники на жінок не схожі, бо, як скаржаться деякі глядачі, нібито розучилися грати чи мають якісь не такі обличчя. У яскравому світлі в давніх акторів, мабуть, так само промальовувалася б питома чоловіча різкість, у їхній час прихована півтемрявою. Я відчув це до болю, спостерігаючи славетного Байко на схилі його літ у ролі юної О-Кару. Й укотре подумав, що красу Кабукі зруйнував дощенту непотрібний надмір освітлення.
Добре обізнаний знайомець із Осаки запевняв, що в ляльковому театрі Бунраку сцену освітлювали ліхтарями ще досить довго по тому, як у добу Мейдзі з’явилася електрика, бо таке освітлення сприяє глибині переживань. Навіть зараз ляльки в Бунраку здаються мені куди ближчими до реальності від акторів-оннаґата в Кабукі; коли ж я уявляю, як у непевному світлі ліхтарів різьблені риси ляльок м’якшали, сліпучий блиск їхніх облич приглушувався, від самої думки про ту зимну красу на сцені проймає дрож.

Стародавні жінки
Як читачеві відомо, жінок у театрі Бунраку зображають ляльки, що мають лише голову й кисті рук. Там, де в людини тіло й ноги, — лише довге кімоно, так що ляльководи зображають рухи ляльки, маніпулюючи всередині; та як на мене, це гранично близько до реальності: адже колись і в жінок світ бачив лише те, що понад коміром, та те, що поза вилогами: решту ховала темрява. В прадавні часи жінка зі стану вище середнього не виходила назовні, а коли зрідка й пересувалася вулицями, то схована в темній глибині паланкіну чи карети; її життя тривало, здебільшого, в неосвітлених хоромах, її тіло що вдень, що вночі таїлося в темряві, а про те, що вона взагалі існує, нагадувало лише обличчя.
Так, тоді одягалися яскравіше, ніж зараз — але чоловіки, та ніяк не жінки. Доньки й дружини городян до реставрації Мейдзі вдягалися до примітивності просто; те, що звалося вбранням, було часткою пітьми, всього лише зв’язкою між пітьмою та обличчям. Та й звичай чорнити зуби — якщо вдуматися, чи не була то спроба виповнити мороком геть усі прогалини, аж до рота? Нині це вже не належить до ознак краси й не зустрічається — хіба що в не зовсім звичайних місцях на кшталт старосвітнього ресторану «Сумія» в кіотоському районі гейш Сімабара. Проте, коли я згадую старий токійський район Ніхомбасі, де минуло моє дитинство, я навіч бачу матір, схилену над шитвом у непевному світлі в нашому крихітному садку, й ніби розумію, які були на вигляд японські жінки в давнину. За часів мого дитинства — близько 1890 року — городяни здебільшого мешкали в недоосвітлених будинках; мати, тітки, родички, словом, усі жінки того покоління чорнили зуби. Не пригадую що вони носили повсякдень удома, але на вихід найчастіше надягали сірі кімоно в дрібні візерунки.
Мати в мене була невеличка, під півтора метри, але тоді це була, радше, норма. А як уже зовсім відверто — жінки тоді майже не мали плоті. Я добре пам’ятаю материне обличчя, руки, ноги, а тіло — аж ніяк. Натомість постає в пам’яті постать богині Каннон в храмі Палацу імператриці — Тюґудзі, мабуть, типова для більшості японських жінок у давнину. Плаский, наче дошка, торс, сухі, мов паперові, груди, простолінійний силует спини, сідниць і стегон — ні опуклостей, ні западин; тіло непропорційно хирляве й мізерне відносно рук і ніг — не тіло, а тичка: чим не збірний образ жінки прадавніх часів? Ще й нині жінки з такою будовою трапляються серед літніх дам у звичаєвих родинах чи серед гейш. Мені вони нагадують тростьових ляльок: замість тіла в них усередині паличка, на якій висить одяг. Достеменно так само й стародавні жінки складалися з нашарувань тканини й вати; якщо ж одяг зняти, залишиться неоковирний стрижень, як у ляльки.
У давнину, проте, ніхто не скаржився: для мешканки пітьми було задосить блідого обличчя, тіло ж було не обов’язкове. Гадаю, прихильцям пишнот сучасних жінок, що їх ми бачимо в яскравому світлі, важко дається думка, ніби ті примарні жінки були гарні. Хтось скаже, що врода, якій доводиться крити вади в темряві, — то взагалі жодна врода. Але, як я вже писав, ми, мешканці Сходу, творимо красу з тіней у посполитих місцях. Неспроста співали в давнину: «Хмизу на тростину — маєш ти хатину; порозкидав долі — знов ти в чистім полі»; ось такий триб нашого мислення: ми знаходимо красу не в речах, а в мереживі тіней, що їх ці речі кидають одна на одну, в світлотіні.
Мені здається, поза грою тіней немає й краси: так коштовний камінь опалесцирує потемки, а в білий день губить свої чари. Наші предки зробили з жінки щось невідокремне від пітьми, як лак із набризком чи перламутр, тому й прагнула вона якнайбільше сховати в тіні, огорнути руки й ноги розлогими рукавами й довгим подолом, так щоб видно було хіба що голову. Можливо, й справді це позбавлене домірних округлостей тіло видасться бридким порівняно з тілом європейської жінки. Та нам непотрібно додумувати те, чого не бачимо. Про нас, чого не видно, того й нема. А хтось, кому кортить бачити цю бридкість, неначе той, хто спрямовує електролампу в сто свічок у нішу-токонома чаювальної кімнати, сам і витравлює всю красу.

Краса посеред темряви
Чому ж схильність вишукувати красу посеред темряви притаманна такою мірою лише людям Сходу? Адже на Заході теж були часи, коли не знали ні електрики, ні газового освітлення, ні гасових ламп, та про прихильність до темряви я щось не чув. У давніх японських оповідках привиди не мають ніг; натомість у європейців усі частини тіла в них на місці, зате майже прозорі. Вже з такої подробиці зрозуміло, що в нашій уяві зазвичай панує темрява, тоді як там навіть примари світлі, немов скляні. Крім цього, в ужиткових предметах ми полюбляємо кольори, в яких немовби нагромаджені тіні, європейцям же більше до вподоби забарвлення з нашаруванням сонячного світла. Срібне й мідне начиння нам подобається потемніле, вони ж мають таке за брудне й негігієнічне та начищають до блиску. І стіни й стелю в приміщеннях вибілюють, щоб не лишалося темних закутків. Ми розбиваємо декоративні клумби в затінку дерев, вони влаштовують розлогі газони.
Звідки ж така різниця в уподобаннях? Одне з можливих пояснень у тому, що ми, люди Сходу, задовольняємося місцем, де опинилися, схильні знаходити принади в тому, що є; відповідно, не переймаємося й через темряву, на яку нема ради, миримося з тим, що туди майже не проникає проміння, занурюємося в сутінь — і відкриваємо в ній споконвічну красу. У свою чергу, запопадливим мешканцям Заходу завжди кортить усе поліпшувати. Й без упину посуваються вони в керунку світла — від свічок до гасових ламп, від ламп до газових ліхтарів, від газу до електроламп — щосили намагаючись розігнати навіть найменшу тінь.
Не відкидаю можливості, що це зумовлено різницею не самої вдачі, а й кольору шкіри. З прадавніх часів ми мали білу шкіру за шляхетнішу й привабливішу від темної, проте білина від білини різниться. Трапляються японці зі шкірою, білішою за шкіру пересічної людини з Заходу; та й на Заході чимало людей, смаглявіших від японців, проте це різні білошкірість і смаглявість. Це спостереження ґрунтується на власному досвіді: якось я мешкав у кварталі Яманоте в Йокогамі та чимало спілкувався з тамтешніми іноземцями і при денному, й при вечірньому освітленні, а нерідко й відвідував організовані ними бенкети й танцювальні вечори; я набачив, що зблизька їхня шкіра на вигляд не така вже й біла, зате на віддалі різниця між європейцями та японцями очевидна з першого погляду.
Вечірні вбрання японців не поступалися костюмам європейців; нерідко японські дами переважали білиною шкіри, та в оточенні іноземок будь-хто з них виділявся навіть здалеку. Який би не був японець світлошкірий, крізь білину неодмінно проступатиме тінь. Ось і наші дами, щоб не відстати від західних, ретельно вибілювали всі оголені частини тіла — спину, руки, пахви — та всі спроби остаточно поховати під білилами темне, що проступало з-під шкіри, були марні. Усе було помітно, наче з висоти — бруд під прозорою водою. Особливо вирізнялася смаглявістю — наче не домита — шкіра між пальцями, навколо носа, на карку, вздовж хребта. Натомість у мешканців Заходу поверхня шкіри може бути матова, та крізь неї проглядає світле тло, а бруднуватих тіней на тілі немає ніде. Від маківки до кінчиків пальців їхня шкіра сяє непідробною білиною. Ось чому коли будь-хто з нас з’являється серед їхнього гурту, то виділяється, немов ляпка розведеної туші на білому папері, і навіть нам самим не надто приємно зачіплятися за таке поглядом.
Це, до речі, кидає світло на психологічну причину відрази білих людей до кольорових: нервових білих нестерпно дратує, коли їхнє зібрання плямують люди з іншим кольором шкіри, навіть якщо таких один чи двоє. Не знаю, чи й досі це так, але під час війни Півночі проти Півдня в США, коли негрів гнобили найгірше, ненависть і презирство поширювалися не лише на чистих негрів, а й на мулатів, дітей мулатів, ба навіть на дітей мулатів і білих. Мулатів, квартеронів, окторонів, усіх, хто мав шістнадцяту, тридцять другу чи навіть меншу частку негритянської крові, нещадно цькували. Прискіпливе око вишукувало бодай найменший чужий відтінок бездоганно білої шкіри в того, хто нічим не відрізнявся зовні від породистих білих, проте мав чорного предка два чи три покоління тому. Можна було б розумувати так само щодо того, чому ми, представники жовтої раси, маємо такі тісні стосунки з тінню: адже ніхто з власної волі не виставлятиметься на глум. Але так бути не могло, бо наші предки не знали, що існують люди з білішою шкірою, а значить, не могли вважати, ніби в їхній шкірі прихована тінь. Але ж має бути якась природна причина того, що домашнє начиння в нас не блищить, а в оселі напівтемно! Можливо, вона в надмірній чутливості наших предків до кольорів.

Світ тіней
Схоже, предки найперше вигородили в чистому полі підлогою, стелею й чотирма стінами світ тіней, тоді поселили туди жінку й оголосили її найбілішим у світі створінням. Якщо мати білину за необхідну умову найвищої жіночої краси, то це був єдиний спосіб, і я нічого не маю проти. Білі люди мають світле волосся, ми — чорне; навчені ефектів пітьми самою природою, стародавні японці підсвідомо використали ці ефекти, щоб їхні жовті обличчя хоча б здавалися білими. Я вже згадував звичай чорнити зуби; можливо, ще одним способом підкреслити білину обличчя було гоління брів. Але в найбільший захват приводить зелена й переливчаста, наче крильця жуків-златок, помада. Такою нині користуються хіба що гейші з кіотоського кварталу Ґіон, та й то вряди-годи; щоб зрозуміти, наскільки це чарівно, слід уявити цю помаду в мерехтінні свічок. Стародавня жінка зумисне ховала червоні вуста під темно-зеленою помадою з крихтами перламутру. А квітуче обличчя позбавляла найменших ознак рум’янцю.
Мені несила навіть уявити обличчя біліше, ніж у молодої жінки, що серед мінливих тіней від ліхтаря-ранто посміхається, зблискуючи вичорненими зубами з-поміж губ, схожих на зеленкуваті мандрівні вогні. У світі образів, що постають у моїй уяві, жодна жінка білої раси не буває аж настільки біла. Білина білих людей прозора, очевидна й тривіальна; наша ж — не від світу цього. Можливо, насправді її й нема. Можливо, то просто примарна гра тіней, що існує лише тут і зараз. Нам байдуже. Ми не бажаємо більшого.
Тут, здається, доречно поряд з уявною білиною обличчя згадати кольори темряви, що її оточує; таку незабутню темряву я бачив кілька років тому, коли запросив приятеля з Токіо до старовинної ресторації «Сумія» в Кіото. Нас провели до «Соснової зали», пізніше знищеної під час пожежі, де панував порушуваний лише вогниками кількох свічок морок, цілком відмінний за густиною від того, який був би в меншій кімнаті. Ввійшовши до зали, ми побачили літню офіціантку з виголеними бровами й вичорненими зубами, яка врочисто сиділа навколішки, поставивши перед великою ширмою свічник; світна пляма була метри з два, а далі, й особливо за ширмою, морок панував неподільно: він ніби звисав зі стелі довгою, щільною, одноманітною габою, й недолуге проміння свічок не пробивало її, а відбивалося, немовби там височів чорний мур. Чи доводилося вам бачити, який він на колір, той «висвітлений морок»? Зовсім не такий, як у смерк на вулиці: він ніби перенасичений крихтами золи, що мерехтіли всіма кольорами веселки. Я аж мимоволі примружився, щоб, бува, не запорошило очі. Нині, коли в звичаї споруджувати в рестораціях менші кабінети — в дев’ять, дванадцять чи п’ятнадцять квадратних метрів — такого кольору мороку вже не побачиш навіть при свічках; натомість у стародавніх палацах, та й у будинках розпусти стелі були високі, коридори широкі, а покої в кількадесят квадратних метрів не в дивину, тож достеменно така темрява виповнювала їх, немов туман. А вишукані дами занурювалися в цю завись часточок темряви, просякали нею.
Я вже зазначав у «Записках із Терема, до сосни притуленого», що наші сучасники, звичні до електричного освітлення, вже й забули, що таке буває. У такій «зримій пітьмі», де весь час щось мерехтить і коливається, залюбки з’являються привиди, тому там і страшніше, ніж у темряві надворі. Чи не з цієї пітьми поставали страховиська й примари? Й чи не з їхнього грона були жінки, що мешкали там, у глибині, під запонами, за незчисленними розсувними стінами й ширмами? Пітьма сповивала їх у десять, двадцять шарів, заповзала в усі щілини — під комір, у вилоги, в запа́х кімоно. А може й не так, а якраз навпаки — пітьму продукували самі ці жінки, немов павук своє павутиння, так що вона виповзала з-поміж чорнених зубів і стриміла з кінчика кожної чорної волосинки.

Ночі в Токіо й Осаці
Кілька років тому письменник Мусоан Такебаясі, повернувшись із Парижа, розповідав, що Токіо й Осака освітлені яскравіше від будь-якої з європейських столиць. Навіть посеред Єлисейських полів іще повно будинків, освітлюваних гасовими лампами, тоді як у Японії такі зустрінеш хіба що в гірській глушині. За його словами, ніде в світі електрику не витрачають так щедро, як у Сполучених Штатах і Японії, причому Японія схильна наслідувати США. І це років чотири-п’ять тому, коли ще не було такої моди на неонову рекламу; уявіть лише, як здивувався б Мусоан, якби приїхав зараз, коли на вулицях набагато більше штучного світла.
А ось що розповідав мені директор видавництва «Кайдзо» пан Ямамото про свою поїздку до Кіото з Альбертом Ейнштейном: коли потяг наближався до Ісіями, той поглянув у вікно, щоб помилуватися краєвидами, й не зміг стримати вигуку: «Яке марнотратство!», на запитання ж, про що йому йшлося, показав на стовп, де просто серед дня горіла лампочка. «Ясна річ, — пояснив це по своєму Ямамото, — єврейська натура, не пропустить жодної такої дрібниці». Але правдивість того, що Японія витрачає електроенергії більше, ніж будь-яка західна країна, крім США, від цього не меншає.
Це приводить мені на пам’ять ще один кумедний випадок з Ісіямою: цього року я ніяк не міг вирішити, куди поїхати на осіннє милування місяцем уповні, та врешті-решт зупинився на ісіямському храмі. Аж напередодні виїзду я прочитав у газеті, що в храмовому гаю встановили гучномовці, й у ніч милування передаватимуть у запису Місячну сонату, щоб підняти відвідувачам настрій. Побачивши таке, я, звісно, негайно скасував поїздку до Ісіями. Й живо уявив, що тим, хто додумався порозвішувати гучномовці, мабуть, не забракло б розуму прикрасити гори ілюмінацією, щоб і краєвид зробився веселіший. Колись мені вже зіпсували це свято: ми надумали поїхати компанією до храму Сума, де поруч озеро, й найняти на ніч човна; напакувавши провізії до дорожніх скриньок, ми вирушили в путь — лише щоб виявити, прибувши на місце, що весь берег озера яскраво розцвічений різнокольоровими лампочками. Місяць, звісно, теж нікуди не подівся, от тільки розгледіти його було важкувато.
Згадуючи таке, доходиш висновку, що останнім часом електричне освітлення впливає на нас, наче наркоз: знечулює до того, який незручний може бути надмір світла. Гаразд уже з тим милуванням місяцем, але ж надлишком електричних ламп страждають навіть будинки побачень і пансіони японського типу — що вже казати про ресторани та європеїзовані готелі. Не заперечую, це приваблює відвідувачів, але ж улітку сутеніє пізно, тож мало того, що лампочки світять упусту, вони ще й гріють. Куди б я не зайшов улітку, від цього просто знемагаю. Надворі може бути прохолода, а всередині — дурна спека — майже завжди через те, що електроламп забагато, а як ні, то вони занадто потужні; вимкнути б трохи, й одразу б посвіжішало, та на диво, ні відвідувачі, ні господар цього начебто не помічають. Природно було б узимку мати більше світла в приміщенні, влітку — менше: було б не так спечно, та й комарі менше б летіли на світло. Ба ні, ми вмикаємо безліч лампочок, а від спеки — вентилятор, подумати бридко! У приміщеннях японського трибу ще так-сяк, бо тепло розсіюється навсібіч, а от у готелях та інших європеїзованих будівлях мало того, що з вентиляцією негаразд, на домір злого, й підлога, й стіни, й стеля нагріваються, так що на тебе пашить нестерпним жаром зусібіч.
Заздалегідь перепрошую власників готелю «Столичний» у Кіото, що беру його за приклад, але будь-хто, кому доводилося бувати в холі цього готелю ввечері влітку, гадаю, погодиться зі мною. Готель стоїть на узвишші, на північному схилі, з холу відкривається чудовий краєвид на гори Хіей і Ньоїґатаке, пагоду Куродані, ліс, укриті зеленню схили гори Хіґасіяма — від усього навкруги так і віє свіжістю, от тільки радості від цього мало. Бо той, хто сподівався літнім надвечірком поринути в свіжість, як кажуть, «бузкових гір і чистих вод» та насолодитися «прохолодним повівом у високому теремі», опиняється під білою стелею з підвісними плафонами молочного кольору, що сліплять і ріжуть очі. Як і в більшості сучасних споруд європейського типу, стеля настільки низька, що розжарені кулі висять просто над маківкою. Найбільше страждають частини тіла, ближчі до стелі: голова, шия, карк наче підсмажуються. Таку площу задосить освітила б одна вогниста куля, ба ні — нагорі ятриться три чи чотири, а їхні зменшені подобизни щедро прикрашають стіни й колони й не надаються ні до чого, окрім остаточного викорінення залишків тіні. Відповідно, тіні в приміщенні й нема: навколо — самі лише білі стіни, тілисті червоні колони, мозаїчна підлога в кричущих кольорах; усе, як на свіжонадрукованій літографії, і скрізь нестерпна спека. Коли виходиш у хол із пасажу, різниця температур відчувається вмить. А якщо й виникає якийсь прохолодний повів, то сходить нанівець, умить перетворюючись на гарячий потік повітря.
У цьому готелі я зупинявся не раз, і що б я не казав про нього, то винятково з приязними намірами. Дуже шкода, що заклад із таким чудовим краєвидом, де могло б бути так приємно насолодитися прохолодою літнього надвечірка, занапащають електролампи. Японці — само собою, але гадаю, що й гостей із Заходу, при всьому їхньому вподобанні яскравого світла, приголомшує спека, й вони теж миттю оцінили б, наскільки стало краще, якби світло трохи приглушили. «Столичний» — аж ніяк не єдиний приклад. Навіть у готелі «Імперіал» зі значно приємнішим, завдяки розсіювачам, освітленням, улітку, гадаю, могло б бути не так яскраво.
Як добре було б, якби в сучасній оселі світло служило, як заведено, щоб читати, писати чи шити, а не щоб розганяти залишки тіні по кутках усупереч засадам естетики японського інтер’єру! Вдома цьому можна трохи зарадити, якщо пригасити світло, хай навіть із міркувань економії, а от у спорудах, куди вчащають клієнти, світла завжди забагато — і в коридорах, і на сходах, і у передпокої, й у дворі, й при брамі — відчуття ж глибини кімнат, садових водойм і декоративних каменів те світло знищує вщерть. Узимку це створює відчуття тепла, проте у літній вечір, куди б ти не заїхав у пошуках самоти, навіть у пансіоні «рьокан» неодмінно натрапиш на щось подібне до європеїзованих міських готелів, що вкрай печально. Отож я дослідним шляхом дійшов висновку: хочеш насолодитися прохолодою — залишайся вдома, розчахни всі вікна й двері, а щоб не докучали комарі, причепи сітку.

Старечі ремствування
Не так давно мені потрапив на очі нарис чи то в журналі, чи то в газеті, де розповідалося, як літні англійські дами скаржаться, що, на відміну від часів їхньої юності, коли старших поважали, сучасні дівчата пошани не виказують, ба навпаки, намагаються триматися від старих подалі, немовби від них можна забруднитися, та й узагалі, звичаї зараз зовсім не ті, що колись. Тут мені подумалося, що достеменно так ремствують старі люди у будь-якій країні, бо схоже, з роками всім починає видаватися, ніби давні часи були кращі за нинішні. Сто років тому перестаркуваті тужили по тому, як воно було двісті років тому, двісті — по тому, як триста, й жодного разу ніхто не вдовольнявся тим, що є.
Щоправда, зараз, коли поступ у нашій країні рушив з такою швидкістю, настали зовсім інші часи: з 1867 року, коли відбулася реставрація Мейдзі, змінилося, мабуть, більше, ніж за попередні три з половиною сторіччя сьоґунату, правління військовиків. Може видатися дивним, що я торкаюся цієї теми, сам вступаючи в пору старечого ремствування, та як на мене, беззаперечно, що сучасні досягнення культури сприяють саме молоді, до літніх, натомість, наша доба проявляє дедалі менше люб’язності. Найперший приклад: усі переходи в містах обладнали світлофорами, так що старі люди вже не можуть гуляти вулицями, як душа забажає. Це не турбує заможних, бо вони роз’їжджають власними автівками, я ж, коли мені доводиться зрідка вибиратися до Осаки, страшенно нервую щоразу, коли треба перейти дорогу. Світлофор добре видно над самим перехрестям, коли ж червоне чи зелене засвічується десь збоку, розгледіти його буває важкувато; як вулиця широка, годі розгледіти, призначений сигнал для тебе чи для машин, що їдуть упоперек. Коли ж у Кіото на перехрестях поставили регулювальників, я подумав, що це вже взагалі кінець усьому: тепер за чимось питомо японським доведеться мандрувати в містечка на кшталт Нісіномії, Сакаї, Вакаями чи Фукуями.
Те саме з поживою: у великому місті можна ноги збити, поки відшукаєш щось на перестарілий смак. Нещодавно до мене завітав журналіст порозпитувати про незвичайні страви, і я розповів, як на верховинах у Йосіно готують сусі в листі хурми. Рецепт такий: беруть склянку саке на мірку рису. Доливають саке в казан до варки рису, щойно окріп закипів. Коли рис зварився, дають вистигнути, тоді, присипавши долоні сіллю, ліплять тугі довгасті колобки «на один укус». Секрет у тому, що долоні при цьому мають бути цілковито сухі, щоб на рис потрапляла хіба що сіль. Кету слабкого посолу крають тонкими скибочками, вкладають на рис і загортають у листки хурми верхнім боком досередини. І листя, й кету попередньо промокають сухою серветкою. Заготовки ставлять на торець так, щоб вони щільно прилягали одна до одної, до полумиска на сусі чи шапличка, який теж має бути абсолютно сухий зсередини, накривають кришкою й ставлять зверху гніт, як до соління. Поставлені з вечора сусі вранці готові, найсмачніші в той же день, але непогані й у наступні два дні. Можна ще приправити оцтом і листям гірчака.
Я взнав цей рецепт від друга, який під час мандрівки до Йосіно скуштував їх і так уподобав, що завдав собі клопоту з’ясувати, як вони робляться; звісно, такі сусі можна робити де завгодно, були б кета й листя хурми. Головне — тримати все сухим і як слід остудити рис; я не забарився приготувати їх удома й вийшло дуже смачно. Що не дивно: риб’ячий жир і сіль просочують і присмачують рис, при цьому кета залишається ніжна, наче свіжа. Вони дуже відрізняються від звичних токійських ліплених сусі «ніґірі»; особисто мені їхній смак сподобався настільки, що того літа я майже нічим іншим і не харчувався. Мене вразило те, що цей чудовий спосіб приготування підсоленої кети винайшли незаможні верховинці, та коли накуштуєшся страв із різних подібних місцин, розумієш, що в наші дні мешканці сіл і містечок мають тонший за городян смак, тож і розкошують часом тим, що ми й уявити не можемо.
Час спливає, старші потроху переїздять із великих міст на околиці; проте й там не знаходять спокою, бо містечка слідом за Кіото рік від року обвішують гірляндами ліхтарів. Дехто передбачає: подальший прогрес цивілізації призведе до того, що транспорт перемістять у повітря й під землю й на дорогах запанує добра стара тиша, та я не сумніваюся, що доти для старих устигнуть винайти нові знаряддя тортур. Перестарки поступаються місцем, туляться в свої оселі, бо більше нікуди подітись, готують там щось їстівне на свій смак і дозволяють собі хіба що чарочку саке надвечір під радіоприймач.
Та чи самі старі скаржаться на нинішнє життя? Аж ніяк: зовсім недавно в колонці «Голос народу — голос божий» газети «Асахі» автор пробирав міську владу за те, що маючи намір провести шосе через парк Міно, пробили просіку в лісі й зрили частину гори. Одразу зрозумівши, що це писала аж ніяк не літня людина, я трохи покріпився на духу. Й справді, що за безсердечність — знищувати останню тінь під деревами десь серед гір! Якщо так піде далі, замість славетних краєвидів на околицях Нари, Кіото й Осаки будуть лисі гори — зате доступні для широкого загалу. Втім, це вже ремствую я сам.
Я знаю всі переваги зрілого віку й приймаю їх із вдячністю, а як щось мені й не подобається, розумію, що Японія рушила в кільватері західної культури й відважно триматиме курс, кидаючи літніх позаду; розумію й те, що доки колір нашої шкіри буде такий, як є, вічно залишатимемося позаду ми всі, й нічим тут не зарадиш. А все ж, пишучи це, я плекаю надію, що знайдеться якась галузь, от хоч би й література чи мистецтво, де ми не пастимемо задніх. Я спробував повернути до життя, бодай у царині письменства, той світ тіней, який ми поступово втрачаємо. Я намагаюся надставити піддашки над палацом літератури, затемнити його стіни, посунути в тінь усе надто виставлене напоказ, зняти непотрібні оздоби в палатах. Я не зазіхаю на всю вулицю, про мене, задосить одного будинку. Чом би не вимкнути там електрику й не спробувати — як же воно буде?